Розвиток науки


Філософія права

Філософія права, як наукова теорія, що містить світоглядні, гносеологічні, онтологічні основи та сенс права, його сутність і поняття, засади й місце у світі, досліджує пізнавальні можливості та евристичний потенціал визначеної філософської концепції в особливій сфері права, базується на філософсько-природних, раціо­налістичних, позитивістських, екзистенціальних, психоана­літичних, теологічних засадах у поєднанні з філософсько-антропологічними пошуками духовної основи, космоцент-ричних засад і метасоціального змісту права.

У цьому розділі саме й аналізуються зазначені вище філософські концепції, як загальносвітоглядна методоло­гія та інструментарій побудови сучасних теорій філософії права.

Абсолютно протилежний зміст щодо понять, витоків, сенсу, функцій права та його місця в суспільстві, культурі, цивілізації залежить від того, яку філософську концепцію буде покладену в основу побудови тієї чи тієї теорії філо­софії права. Від цього залежить рівень дослідження проб­леми доктрини, парадигми, істини у праві, як керівних принципів у праворозумінні, нормоутворенні та нормоз-дійсненні, а також дослідження філософсько-світоглядної системи права як правосвідомості, правовідношення, пра-водіяльності.

У межах суто юридичної галузі немає ознак правового і неправового, справедливого і несправедливого, доброго і злого, раціонального і нераціонального. Для визначення цих ознак слід залишити межі суто позитивно-юридичного підходу і звернутися до ширшого філософсько-світогляд­ного, соціально-політичного контексту, себто розглядати право в безпосередньому зв'язку з такими базовими для юриста поняттями, як особа, механізм забезпечення прав людини і свободи особи, правова держава і громадянське суспільство, мораль, прогрес, цивілізація, культура тощо.

А це можливо, коли ми розглядаємо право як невід'єм-, ну складову культури, форму суспільної свідомості та нор-;

Мативну систему під кутом зору визначеної методології побудови теорії філософії права.

Філософія права як методологічна дисципліна дає мож­ливість знайти істину з-поміж палких суперечок стосовно завдань держави, прогресивних форм державного устрою, відмінності права від сили або свавілля, щодо відносин між особистістю та державою, взаємовідносин особи, держави і права, механізму забезпечення прав людини і свободи особи, його генезису в культурі. Усе це складає світогляд­ну функцію філософії права, і найголовнішим у ній є те, що сутність права має філософську природу і його можна пізнати, лише розкривши філософське джерело останнього.

Стосовно до спеціальних юридичних наук, теорії права, соціології права філософія права посідає таке саме місце, що й філософія як загальна методологія відносно всіх на­ук. За своєю сутністю філософія права не може вдаватися до вивчення того різноманіття плинних і мінливих явищ, яке є об'єктом дослідження саме галузевої юриспруденції.

Але кожна галузева наука, керуючись загальними заса­дами філософії права, повинна: 1 розвинути її головні принципи стосовно до своєї галузі та 2 вказати засоби реалізації отриманих висновків у певних умовах місця і часу[1].

Зацікавленість філософськими проблемами права в ос­танні роки значно зросла. Про це свідчать численні симпо­зіуми, конференції, наукові дослідження як у нашій країні, так і за кордоном.

Роль і цінність філософії права полягає в тому, що вона показує відносини між законом і правовими феноменами, які розкривають зміст закону, сприяє розвиткові етичних поглядів юристів, їхньої загальної правової світоглядної та методологічної культури, а, отже, і ефективності профе­сійної діяльності.

Філософія права — це моральний осередок законодав­ства. Історія свідчить про те, що розвиток проблеми пра­вової держави невід'ємний від розвитку проблеми філосо­фії права.

Наука про право має багатовікову історію, глибоке осягнення якої відбувається в процесі вивчення нових фак­торів, що характеризують її розвиток у різних історичних періодах і країнах. Враховуючи підвищену цікавість до пи­тань методології філософії права, їх виникнення і розвит­ку, в розділі зроблено спробу критично висвітлити історич­ні та сучасні ідеї методології філософії права, показати її різноманітні напрямки.

Поняття філософії права не було однозначним. З од­ного боку, філософію права або тлумачили як метафізичне вчення про право, або зводили її до гносеологічних проб­лем правоведення. З іншого боку, філософія права не тіль­ки ототожнювалася з історично-правовою доктриною, але цей термін використовувався і представниками юридично­го позитивізму, які розглядали відмову від рішення онто­логічних, гносеологічних та аксеологічних проблем права як новий напрям у юридичній науці. Історичний розвиток уявлень про право, його сутність та ідеали були настільки специфічними і проблематичними, що в підсумку виникли самостійні напрямки в юриспруденції — енциклопедія пра­ва, теорія права, соціологія права. За своїм характером ця наука є типовим вираженням природно-правових конст­рукцій, які в минулому репрезентували частину філософ­ського знання.

Філософію права можна назвати вченням про граничні засади права як одного із способів людського буття.

Право, як діяльність людини, тісно пов'язане з філосо­фією. Вона являє собою сферу драм і конфліктів, тяжких екзистенційних виборів і рішень, коли буквально на кож­ному кроці відкриваються глибинні підвалини людського буття. Фундаментальні проблеми права, такі як справедли­вість, свобода і рівність, провина і відповідальність та ін., є водночас найважливішими філософськими проблемами, а рішення їх закорінене в рішенні основних філософських питань про сутність людини та зміст її життя, про онтоло­гічну структуру світу і способи його пізнання. Право, отже, за самим своїм духом філософічне, воно є філософією на практиці, що, відповідно, припускає і філософію в тео­рії, або філософське усвідомлювання правового життя. То­му цілком очевидно, що вміння бачити людський сенс своєї діяльності, по-філософському обґрунтовувати теоретичну позицію та практичне рішення є ознакою високої профе­сійної та громадської чесності юриста. Таке обгрунтуван­ня, особливо у сфері практичних рішень, не завжди усві­домлюється, але воно значною мірою визначається домі­нуючими настановами правосвідомості, правового світо­гляду, на формування якого покликана впливати філософія права.

Філософія дає усвідомлення належного цінностей і сенсів, розкриває світ, яким він повинен бути. Цей світ цінностей дає стимул для зміни буття, оскільки те, що по­винно бути, сприймається як гарніше та вище від того, що є. Наука описує право таким, яким воно є, а філософія — таким, яким повинно бути.

Сферу філософії права, її предмета, стисло можна вис­ловити терміном засади, а сферу її методу — терміном рефлексія або критика.

Філософія права вивчає світ права в його загальності й цілісності як його ейдетичний, значеннєвий зміст. Філосо­фія права — це філософське вчення про право, яке відпо­відає на запитання, що виникають у сфері правового мето­ду філософії. Вона зосереджується, насамперед, на вияв­ленні змісту права, а також на обгрунтуванні розуміння цього змісту. За своїм статусом філософія права — ком­плексна, суміжна дисципліна, що знаходиться на стику фі­лософії та юриспруденції. Філософія права відіграє дуже важливу, значну роль у правоохоронній діяльності співро­бітників ОВС.

Філософія права досліджує сенс права, його сутність і поняття, його основи та місце в світі, його цінність і зна­чення, його роль у житті людини, суспільства й держави, в долях народів і людства.

Правова тематика, як відомо, вивчається всією юридич­ною наукою, предметом якої є позитивне право. При цьому для традиційних дисциплін від теорії держави і права до галузевих наук офіційно-владна даність позитивного пра­ва виступає як вищий авторитет у питанні про те, що є право в певний час і певному місці. Необхідність і важливість як офіційно-владного встановлення чинного права, так і його вивчення методами і засобами юриспруденції юридико-політичного опрацювання нормативного матеріалу, його коментування, систематизації та класифікації, розроблення питань законодавства і правозастосування, юридичної техніки тощо є загальновизнаними та очевидними. Все це має велике практичне і наукове значення.

Але поза сферою юридико-аналітичного підходу до позитивного права себто того, що традиційно називається юридичною догматикою залишається низка проблем загальнотеоретичного, методологічного, філософського профілю, належних до предметної сфери філософії права.

Офіційно-владний авторитет, яким установлено позитивне право, — це, ясна річ, істотний факт, що має значення не тільки для практики, а й для будь-якої теорії. І на цю обставину зважає не тільки юридична догматика, а й

Будь-яка філософія права.

Однак уже на рівні буденної свідомості за всієї його законослухняності та поваги до влади видно, що одна річ — авторитет законодавця і зовсім інша — розумність, правильність, справедливість самого закону, яким регламентуються всі основні аспекти життя людини, її права та обов'язки.

За своєю розумовою природою людина живе і діє хоч і помиляється у визначеним чином усвідомлюваному світі, і це належить до фундаментальних якостей людського буття, орієнтації та діяльності у світі. Людський спосіб буття криє в собі усвідомлення, розуміння цього буття, себе і решти світу, себе у світі та світу в собі.

Так само складаються взаємовідносини людини зі світом права. Вона піддає всі правові даності, в тому числі й офіційно-владну даність позитивного права, сумнівам, перевіркам, судженням та оцінкам свого розуму — буденного, теоретичного, філософського.

Це випробування позитивного права на розумність, справедливість істинність, правильність і т. д., хоч і наділене тим чи тим критичним потенціалом стосовно до позитивного права, продиктовано, одначе, не чіплянням до влади та їх установленням, а фундаментальними властивостями і проблемами суспільного буття людини, потребами пізнання природи і сенсу права, його місця та значення успільному житті людей.

Мета розуму — істина, і філософія права переймається пошуками істини про право.

З погляду позитивного права вся істина про право є і самому позитивному праві, під яким маються на увазі вс владні визнані джерела чинного права закони, підзаконн акти, санкціоноване звичаєве право, судові прецеденти т. ін., всі офіційні установи, наділені законною силою тобто—закон.

Такий підхід до права, який зводить право взагалі де позитивного права, себто ототожнює право та закон;

Характерний для юридичної догматики та наявний у різ­них варіантах юридичного позитивізму та легізму ві, а лат. Іех 1е§із — закон. Тут істина про право вичерпується волею законодавства, думкою та позицією офіційно-влад­ного встановлювача позитивного права.

Ця позиція, звісна річ, не відповідає природі та вимогам розуму, орієнтованого не на думку та авторитети, а на істинне, теоретично, філософськи узагальнене знання про відповідний об'єкт, у цьому випадку — про право.

Вже прості роздуми про позитивне право породжують низку питань, відповіді на які потребують виходу за межі позитивного права та позитивістського розуміння.

Основний сенс питань у теоретично концентрованому вигляді можна сформулювати як проблему розрізнення та співвідношення права і закону, яка має вирішальне значен­ня для будь-якого теоретично послідовного праворозумін-ня та визначає предметну сферу філософії права.

Без тієї чи тієї концепції такого розрізнення права та закону ми у своєму праворозумінні залишаємось в одно­мірній площині владно даного позитивного права, власне, в межах офіційного закону, позитивістського законоведен-ня та легізму.

Минулі й сучасні філософські вчення про право містять той чи той варіант розрізнення права та закону, що й ви­значає філософсько-правовий профіль відповідного підхо­ду. Мова при цьому йде про різні формулювання такого розрізнення, зокрема про розрізнення права за природою та права за людським установленням, права природного і встановленого, справедливості й закону, права природного та людського, права природного й позитивного, права ро­зумового й позитивного, права філософського й позитив­ного і т. д.

За цим термінологічним різноманіттям стоїть те, що в теоретичній формі ми визначаємо як право й закон, їх розрізнення і співвідношення.

Таке теоретичне розрізнення права й закону не лише термінологічне, а й понятійне, за змістом виступає як тео­рія для всіх інших приватних випадків подібного розріз­нення і цим дозволяє зрозуміти і виразити момент загаль­ності та єдності у пізнавальній орієнтованості, у значеннє­вій структурі та предметі минулих і сучасних філософсько-правових вчень.

Наявність моменту такої внутрішньої єдності виправ­довує об'єднання зовнішньо різних учень під загальним найменуванням філософія права та дає змістові основу для їх розуміння й тлумачення як тієї чи тієї концепції філософії права, що усвідомлюється не як випадковий на­бір і конгломерат різних поглядів, а як предметне визна­чена та внутрішньо єдина дисципліна.

Методологічна концепція праворозуміння у предметне і змістовно розгорнутому вигляді охоплює весь світ права, все правове поле в його істотній єдності, в усіх його визна­ченнях і реальних проявах.

Буття права в людському світі криє в собі правову ви­значеність і впорядкованість світу людського буття, право­ве розуміння і правовий підхід до основних відносин, форм, інститутів і настанов у громадському житті людей.

Цей правовий підхід правове розуміння, тлумачення, характеристика, оцінка і т. д. поширюється і на державу. Тому до предметної сфери філософії права традиційно до­лучаються проблеми філософського дослідження держави, тематика філософії держави.

Це обумовлено вже тим, що держава встановлює, під­тримує та провадить у життя закон, норми позитивного права, забезпечує їх загальнообов'язковість можливістю застосування відповідного державного примусу. Але в полі філософсько-правового інтересу, крім законодавчої, зако-нозахисної та іншої діяльності держави, знаходиться й низка інших проблем, як-от: право і держава, людина — суспільство— держава, правові форми здійснення функцій держави, правова організація самої держави, держава як правовий інститут, правова держава як реалізація ідей зверхності права і т. ін.

Розрізнення та співвідношення права й закону являє собою ту предметну сферу й теоретичний простір, у межах якого вся ця проблематика праворозуміння від поняття права до правового розуміння закону й держави може бути адекватно усвідомлена та змістовно розгорнута у ви­гляді послідовного філософсько-правового вчення.

Ідея права як предмет філософії права означає єдність поняття права та наявного буття права, одержаного під час здійснення об'єктивації поняття права. Для розуміння пра­ва важливі як момент саморозвиненого поняття права, так і система наявних визначень права, отримувана під час здійснення поняття. Структура, яку поняття повідомляв собі у процесі свого здійснення, — зазначав Гегель, — є інший, істотний для пізнання самого поняття, момент ідеї, відмінний від форми, яка є тільки поняттям[2].

Що стосується філософії, то її сфера якраз починаєть­ся там, де закінчується сфера науки. Вона обґрунтовує основоположення науки, виявляючи їхній зміст. Так, ак­сіомою, початковим пунктом юриспруденції як науки є по­ложення про те, що право — це породження волі суб'єкта державної влади та вимоги виконання норм права, які вип­ливають із нього. У цьому й полягає сутність позитивного права. Та лише глянувши за межі цієї аксіоми, ми зможемо осягнути справжній зміст правових явищ. Тому предметом філософії права є позаюридичні межові засади права, що розглядаються в більшості випадків як ідеальні першоос­нови права.

Хоч філософія права у своєму аналізі засад права може оперувати й поняттям позитивної науки про право, влас­ними її категоріями є ідея, зміст, мета права, справедли­вість, свобода, рівність, визнання, автономія особистості, права людини та ін. Позитивне право як таке не є предме­том філософії права, а лише співвідноситься з природним правом. Завдяки такому співвіднесенню позитивне право виявляється виправданим легітимованим, а водночас -— обмеженим лімітованим у своїх домаганнях. Тут акцен­тується на тому, що є право в праві. У цілому ж предмет філософії права співвідноситься з поняттям природно-фі­лософського права.

Як відомо, успішно розробляти філософське вчення про право здатний юрист-методолог, себто фахівець, який має і юридичну і філософську освіту, або, принаймні, є обізнаним в обох галузях. Він з'ясовує поняття методу й методології. Метод у перекладі з давньогрецької мови оз­начає шлях дослідження, спосіб пізнання. Методологія досліджує логічні, гносеологічні, онтологічні, антрополо­гічні, етичні, аксіологічні можливості методу; під цим ку­том зору вона, за структурою та змістом, завжди системна, цілісна. Перелічені можливості методу є філософськими;

Отож, системності та органічної цілісності вченню про ме­тод надає філософія. На цій підставі останню традиційно визначають як загальну спільну методологію всієї науки. Відтак філософія, будучи сама основоположною наукою, тобто системним поєднанням фундаментальних і принци­пових, логіко-гносеологічних, онтологічних та інших знань, надає дослідникові можливість і засіб перевірити, чи придатний взагалі вибраний ним метод для досягнення по­ставленої мети та чи послідовно використовує він цей ме­тод під час праці. Розробляючи метод, філософія підтри­мує в галузевих науках живий, критичний дух.

Викладена характеристика вчення про метод, тобто ме­тодології взагалі, поширюється і на методологію права.

Позаяк метод правопізнання опрацьовує філософія права, метод і методологія правопізнання утворюють Ті власний предмет. При цьому дослідження питань, до яких наслідків згубних чи позитивних для національного вчен­ня про праворозуміння, нормотворення та нормозастосу-вання а відповідно, і для практичної юриспруденції при­водить дотримання юристом тієї чи тієї методології право­пізнання, є для філософії права її домінантними темами.

Популярні записи

Схожі статті: