Розвиток науки


Наукове мислення та його структура

Вже на рiвнi розгляду побутової дiяльностi окремого iндивiда знаходимо, що знання, у яких вiдображенi властивостi природи, не використовуються безпосереднiм чином на практицi.

У практичнiй дiяльностi використовуються тiльки знання конкретного способу дiї. Тобто, вiдкриваючи корисну властивiсть навколишнього свiту, людина вносить змiни в уявний план дiяльностi. При цьому змiнюється перш за все сама людина, перетворюючись на таку, що тепер знає спосiб досягнення своєї мети та вносить корективи у свою дiяльнiсть.

Отже, знання про навколишнiй свiт пов'язанi з конкретним планом дiй алгоритмом, технологiєю процесом мислення, який опосередковує собою як форми практичної дiяльностi, так i форми пiзнання. Знання нової властивостi, одержане тим чи iншим шляхом, використовується безпосередньо мисленням, а не практичною дiяльнiстю[15. - с.102]. У практицi застосовується тiльки створений за допомогою мислення новий алгоритм, нова технологiя, новий спосiб досягнення мети.

Таке тлумачення мiсця мислення дозволяє пояснити: чому пiзнання, розвинуте до наукових форм, лише опосередковано пов'язане з практичним життям суспiльства, спецiальним процесом технологiчного застосування знань?; чому перед людиною, зайнятою пошуком шляхiв вирiшення практичних проблем, можуть поставати чисто гносеологiчнi питання?; чому вiдкритий науковцями природний процес, застосований у практицi, було знайдено та осмислено саме при вирiшеннi наукової, а не практичної проблеми? Тут, мислення складає здатнiсть людини уявно вирiшувати усвiдомленi суперечностi, проблеми та задачi. У свою чергу мислення для цього озброєне специфiчними засобами та способами - знаннями.

Емпiрично спостерiгається, що з iсторичним розвитком суспiльства вдосконалюються способи i засоби мислення, цiлеспрямована змiна яких перетворюється у вiдносно самостiйну iнтелектуальну дiяльнiсть зi своєю внутрiшньою структурою, зi своїми стало повторюваними моментами.

Знанням притаманнi деякi iстотнi властивостi, що вiдрiзняють їх вiд iнших продуктiв людської дiяльностi.

По-перше, знання достатньо отримати один раз, пiсля чого воно лише передається. I хоча кожна людина, яка сприймає вже вiдкрите для суспiльства знання вперше самотужки вiдтворює в уявленнi систему зв'язкiв визначень в судження, нею здiйснюється лише формальний синтез визначень. Ряд знань, що використовувалися ранiше для отримання нового знання, при передачi знань випускається.

По-друге, знання, коли вони сприйнятi та використанi, не зникають фiзично, а залишаються в пам'ятi, можуть бути вiдтвореними в уявленнi необхiдну кiлькiсть разiв у зв'язку з рiзними ситуацiями.

По-третє, не зникаючи фiзично, знання може замiнюватися iншим знанням, що визначають поняттям моральне старiння.

Оскiльки наведенi визначення можна пiдвести пiд iншi поняття, а не тiльки пiд поняття знання наприклад, пiд поняття iнформацiя, ми будемо розглядати їх не як основоположнi дефiнiцiї феномена, а як предмет безпосереднього аналiзу.

У свiй час, у статтi Конструююче мислення i технологiчне використання науки1990 було визначено, що процес мислення можна розкласти на три складовi частини.

1 Знання про рiзнi процеси, в результатi змiни яких виникають явища та подiї, що не iснують без цих процесiв.

Те, що для мислення предметом розгляду виступають саме процеси, не є очевидним. Тому пояснимо на класичнiй для будь-якого аналiзу процедурi порiвняння дану специфiку мислення. В операцiї порiвняння аналiтично виокремлюються ознаки, наявнiсть котрих у предмета свiдчить про присутнiсть чуттєво не сприйнятної властивостi. Предмети при цьому порiвнюються саме як моменти процесiв, у яких властивостi реалiзуються, що фiксується у виглядi наявностi деякої взаємодiї. До даної взаємодiї увага привернута заздалегiдь, тобто предмети порівнювались в певному вiдношеннi, оскiльки два предмети реально можуть вступати в необмежену множину рiзних взаємодiй.

Традицiйне трактування процедури порiвняння [Див., наприклад, визначення подане Н. И.Кондаковим: 16. - с.567], як пошуку подiбностей та вiдмiнностей понять, предметiв, явищ не враховує, що порiвняння свiдомо проводиться у певному вiдношеннi. Це трактування є лише описом результату, воно не дає уявлення про те, чому порiвнюється те чи iнше, чи чому фіксувалась лише деяка сукупнiсть властивостей. Якщо ми визнаємо, що порiвняння здійснювалось тому, що людину цiкавить саме здатнiсть предмета вступати в конкретну взаємодiю процесуальнiсть, то тодi спiввiднесення ознак предметiв мiж собою свiдомо вiдбувається в наперед заданому вiдношеннi до порiвнюваного.

Оскiльки реальна змiна певної предметної взаємодiї дуже часто може здійснюватись через усвiдомлену змiну умов протiкання процесу, тодi фiксацiя умов та можливого наслiдку їх змiн повинна мати мiсце. Людський досвiд свiдчить, що люди масово змiнюють предметнi взаємодiї вся промислова дiяльнiсть побудована саме на цьому. Отже, якби мислення мало предметом свого перетворення образ деякого тiла, а не процеси змiн, тодi не можуть виникнути знання нових способiв перетворення цього тiла? Лише тодi, коли ми визнаємо, що мислення має предметом саму взаємодiю, а не тiло чи тiла, можна усвiдомити, що плани змiни предметiв, взаємодiї тiл являють нам основний результат мислення. Так само й схеми розумового синтезу визначень суджень свiдомо виступають як ряд одних схем здiйснення з'єднань уявлень тобто, уявлення певних змiн поряд з iншими.

2 Знання, при допомозi котрих здiйснюють змiни в уявленнях про рiзнi процеси та способи отримання передбачуваного результату, тобто тi, якi слугують суб'єкту для перетворення знань про вiдомi об'єктивнi властивостi дiйсностi.

При розглядi знань як засобiв мислення стає очевидним, що iстина - це необхiдна умова успiшного їх використання. Якщо уявлення про процеси, алгоритми може бути безпосередньо використане в дiяльностi як визначальний для форми дiї момент, то знання про те, що є у дiйсностi взагалi, використовуються виключно функцiонально для змiни чуттєвих образiв процесiв, що використовується при побудовi уявлень про можливi дiї людини.

Ця здатнiсть певних знань мiстити данi про те, що є незалежне вiд суб'єкта наслiдуючи Аристотеля саме їх називають iстинами визначає необхiднiсть їх накопичення. При цьому очевидно, що здатнiсть фiксацiї умов протiкання процесiв та результатiв взаємодiї цих умов дозволяє використовувати знання виключно практично - не потребуючи розумiння сутностi протiкаючих реально процесiв вони просто фiксованi в пам'ятi у виглядi уявлень про послiдовнiсть потрiбних дiй власного тiла.

Таким чином, тiльки при необхiдностi змiнити а не замiнити протікаючи процеси виникає потреба послiдовного перетворення у головi схемя2 я0суджень про процес, щоб отримати схему процесу змiни процесу.

Важливiсть цього висновку можна пiдкреслити наступним. Осмислення означеного дозволяє зрозумiти, що не можна вимагати вiд пiзнання свiту безпосередньо реалiзовуваних алгоритмiв вирiшення практичних проблем, бо знання про свiт можуть слугувати людинi тiльки для змiни знань про способи розумової та практичної дiї. Тобто, знання про властивостi свiту потрiбнi лише суб'єкту, що мислить, а бiльше нiкому.

Так само, дане осмислення дозволяє зрозумiти i наступне:

Термiн схема у нашому текстi використовується у значеннi

запропонованому I. Кантом: поняття - це схема послiдовностi

розумових дiй з уявленнями.

оскiльки знання про свiт виступають лише засобом змiни уявлень про способи успiшної дiї, тобто використовуються функцiонально або практично, як кажуть прагматисти, вони не входять до такого результату мислення як знання схеми чи план дiй.

Завдяки тому, що проблеми чи задачi можуть вирішуватись iз застосуванням рiзних знань, вони iнодi вирiшуються рiзними способами. Але все розмаїття рiшень обмежене наявними для людини поняттями схемами з'єднання уявлень в деяке несуперечливе судження.

У зв'язку з цим може виникнути думка, що дослiдження природи принципово вiдрiзняється вiд логiчного конструювання, оскiльки явище, причина котрого шукається або дослiджується, вже є вiдомим до початку дослiдження, а отже уявлення про нього, а не схеми, керує зв'язками одних уявлень з iншими. Проте, ця думка не влаштовує нас як зразок дрiмучого емпiризму. Вийшовши за межi настанов тотального емпiризму ми одразу виявляємо, що i в процесi наукового дослiдження також здiйснюється конструювання нових схем з'єднання уявлень про об'єктивну реальнiсть. Це особливо добре видно при пiзнаннi процесiв, що безпосередньо не сприймаються чуттями електродинамiка, квантова фiзика, бiохiмiя тощо.

Враховувати впливовiсть фiлософської концепцiї, що змiстовний [а не формальний] пiдхiд до вивчення форм знання базується на ототожненнi форми знання з категорiальною структурою [17.-с.10] не завадить провести розмежування мiж категорiальнiстю та семантичнiстю, оскiльки у своїх дослiдження В. А.Рижко явно протиставляє категорiальнiсть лише логiчному синтаксису. Таке розмежування має особливий сенс якщо звернути увагу на наступне зауваження автора цитованого мiркування: Зрозумiло, категорiї не вичерпують форми наукового знання, тим паче, що вони є основою будь-якого мислення, не лише наукового [17.-с.10]. Аналiз можливих висновкiв iз наведеного зауваження дозволяє розглянути гiпотезу про семантичну природу наукового знання, що може мати з формами знань взагалi спiльнi категорiальнi та синтаксичнi структури. Синтаксис, наприклад, може мати суто технiчне застосування, з яким ми маємо справу в iнформатицi, побутовiй кiбернетизацiї, коли споживачу комп'ютерних технологiй наукова картина свiту не дана. Найчастiше така мiстифiкацiя зустрiчається у малоосвічених кiбернетикiв.

Таким чином, до знань, якi слугують для перетворення знань про рiзнi способи розумових та практичних дiй, в результатi змiни яких отримуються новi уявлення про можливi властивостi дiйсностi, маємо вiднести найскладнішу частину структури знання, що вивчає логiчна семантика. Звернення до семантики, проведене нами при подiлi мислення на три складовi частини, передбачає врахування, що мова йде про процес мислення на тлi пiзнання об'єктивної дiйсностi, бо за iнших обставин модель думки не матиме нiякого вiдношення до проблем фiлософiї науки. Тому враховуючи проблематику семантичного iдеалiзму та реалiзму, семiотики та семантичного антиномiзму ми вiдокремлюємося вiд їх основоположної концепцiї, яка ототожнює логiко-семантичнi мiркування з вiдношенням виразiв логiчної мови до позначуваних ними об'єктiв i змiсту, логiчних структур до дiйсностi.

З нашої точки зору не може бути незалежної логiко-синтаксичної структури мови по вiдношенню до її змiсту. Змiстовне оперування словами незалежне вiд їхнього змiсту, навiть для математикiв та кiбернетикiв є нiсенiтниця, яка спростовується прикладами зворотної логiки iнтелектуальної iнтуїцiї, що була запропонована конвенцiалiстами. Справа полягає у тому, що для мислення дiйснiсть представлена знаннями про процеси, в результатi змiни яких виникають явища та подiї; наукове а не мiстичне чи магiчне оперування словами завжди залежне вiд їхнього змiсту. В мисленнi вiдбувається відношення одних знань до iнших знань, а вiдношення знань до дiйсностi вiдбувається за межами мислення та логiчних структур. Треба усвiдомлювати, що не наука, а магiя та мiстицизм будуються на уявленнi про безпосереднiй зв'язок слова i дiйсностi. Наукове мислення має уявлятися через схему зв'язку слова i образу, слова i мислення, де мисляча iстота iстота, що здатна змiнювати саму себе зi своїми життєвими та iнтелектуальними проблемами стає у вiдношення до дiйсностi.

3 Знання про своє незнання, тобто усвiдомлена проблема, задача, питання, якi надають процесовi мислення певної спрямованості.

Виявлена фiлософськими дослiдженнями категорiальних структур мислення, що систематично проводилися в Iнститутi фiлософiї Академiї наук України, взаємозв'язаннiсть категорiй та форм людської дiяльностi, де категорiї виступають як результат синтезу попереднього досвiду на нашу думку виключно iнтелектуального, постiйно породжує протирiччя: щоб бути знаряддям пiзнання, дiяльностi, категорiї повиннi бути вже наявними до початку дiяльностi [Див18. - с.258]. Як знаряддя думки, категорiя - готовий засiб, i в цьому розумiннi є апрiорною, передуючою тому чи iншому досвiду, а не витiкаючою з нього.

Таким чином, категорiя за своїм характером є явно суперечливою, оскiльки є схемою послiдовностi дiй з уявленнями, якi повинна здiйснити кожна людина, щоб побудувати потрiбний їй образ. Тобто, категорiя, як когнiтивний алгоритм дiяльностi, яку належить реалiзувати, водночас є i результатом цього процесу, фiксацiєю вже реалiзованої послiдовностi дiй.

Зовнiшнiм чином наприклад герменевтично, безпосередньо у спiлкуваннi цiєї суперечностi не видно, оскiльки при передачi алгоритму вiд людини до людини, особливо мiж фахiвцями, завжди розумiється, що той, хто буде використовувати алгоритм, вже має деякi знання, вмiє ним користуватись.

Використовуючи поняття алгоритм його, так само як iншi знання, потрiбно розумiти функцiонально. Так, алгоритм мiркувань потрiбен для задовiльнення конкретної потреби. А саме - для отримання знання про те, якi саме змiни достатньо внести в свої уявлення про необхiднi дiї, щоб практично отримати потрiбний людинi результат. Для людини, не включеної до певної сфери наукових, практичних дiй, знання у виглядi символiчної представленостi деякого алгоритму - тiльки зайве перегруження пам'ятi.

Тiльки людина, що вже використала ряд схем синтезу суджень, може фiксувати, що вiдомi схеми призводять до суперечностей при спiвставленнi готових суджень. Усвiдомлення наявностi суперечностi породжує потребу iншого способу синтезу суджень. Ця потреба здебiльшого усвiдомлюється в формах запитування як зробити?, де взяти? тощо. За цими висловленими питаннями криється усвiдомлення вiдсутностi необхiдного знання, яке зовнiшньо дане в формах мови i виражається при запитуваннi у iншої людини, у Бога, у довiдника, пiдручника, сховища iнформацiї.

Цей феномен усвiдомлення, у даному випадку, розумiється в значеннях, якi надавав поняттю учене незнання Микола Кузанський [Див19].

Реконструктивна рефлексiя феномену вчене незнання описаний М. Кузанським дозволяє зробити висновок, що людини, яка усвiдомила вiдсутнiсть потрiбного їй знання яке давало б вирiшення питання i має безпосередню зацiкавленiсть щодо отримання такого знання, може мати i суто гносеологiчнi проблеми, що вирiшуються тiльки фiлософськими засобами. Знання про своє незнання носить цiлком конкретний характер, тобто це - визначене незнання, яке по сутi є знанням деяких визначень потрiбного результату.

Визначення проблем не беруться безпосередньо з процесу споглядання буття, а є результатом конструктивного усвiдомлення, що саме такi-то й такi-то послiдовностi дiяльностi не задовольняють тому-то й тому-то своїми результатами. Якби визначення проблем брались iз безпосередньої взаємодiї з свiтом вiдображення чи споглядання, а не з усвiдомлення свого вiдношення до результатiв своєї дiяльностi, тодi мислення завжди б знаходило способи їх вирiшення. Однак, це не спостерiгається. На вiдмiну вiд мети, котра завжди спрямовує дiяльнiсть на використання перевiрених iз заздалегiдь вiдомим результатом способiв дiяльностi, зацiкавлення, спрямовуючи мислення, не завжди приводить до шуканого результату.

Власне, тiльки з виявленням суперечностi, парадоксу виникає свiдомо фiксована проблема. До виявлення парадоксу, суперечностi людина використовує накопичений багаж вiдомих схем суджень формально - через використання пам'ятi своєї та суспiльної.

В цiлому мислення полягає в змiнi вiдомих способiв синтезу уявлень в несуперечливе судження шляхом знаходження уявлення про взаємообумовленiсть, єднiсть, пошуку третього, опосередковуючого протилежностi, обґрунтованого судження [Детально див20. - с.122143]. Виникнення цього судження може відбуватись i при допомозi фiксацiї результатiв досвiду, i продуктивною силою уявлення I. Кант - комбiнуванням образiв, що знаходяться в пам'ятi iндивiда та суспiльства.

Подiл мислення на зазначенi складовi частини дозволяє розглядати його в якостi процесу чуттєвої дiяльностi, що спрямовується знанням деяких визначень результату, i полягає в змiнi схем синтезу суджень при допомозi знань, використовуваних функцiонально, тобто для змiни, знову ж таки, знань.

Видiлення наведеної структури мислення має для нас принципове значення. Фiксацiя вiдмiнностi моментiв мислення у формi двох функцiонально вiдмiнних властивостей знання: вiдображати майбутню дiйснiсть iстиннiсть i визначати взаємозв'язки уявлень алгоритмiчнiсть - дозволяє виявляти, що можливi два принципово вiдмiннi шляхи пiзнавальної дiяльностi, два вiдмiннi роди знання та методiв його застосування.

Використовуючи поняття мислення, як усвiдомлення процесу формування уявлень через певну форму чуттєвої дiяльностi, маємо визначити, що для неї є характерним:

1 формування уявлень не залежить безпосередньо вiд актуальних чуттєвих сприймань зовнiшнього тiлесного середовища та фiзiологiчних потреб органiзму;

2 самi уявлення стають свiдомо змiнюваними об'єктами, тобто змiна форм в уявленнях не обумовлена асоцiативними зв'язками образiв у пам'ятi;

3 здатнiсть уявляти та змiнювати в уявленнi процеси, в тому числi й власну дiяльнiсть;

4 зовнiшнi матерiальнi форми використовуються цiлеспрямовано для формування потрiбних уявлень в якостi умовних зовнiшнiх представникiв.

Наведенi характеристики дозволяють побачити, що поняття матерiально iснуючий предмет, як воно дане мисленню, не можна порiвнювати з рiччю поза мисленням, адже у свiдомостi неможливо порiвняти те, що є у свiдомостi, з тим, чого в свiдомостi немає.

Перш нiж уможливиться практично порiвняти уявлення про речi з самим речами, людина має цi речi усвiдомити, тобто перетворити у два уявлення. В пiдсумку завжди порiвнюють i спiвставляють уявлення з уявленнями, хоча подекуди вважають, що порiвнюють уявлення про рiч з самою матерiальною рiччю.

Безглуздо навiть уявно порiвнювати лiтри та кольори, смак їжi з квадратними рiвняннями, якщо дотримуєшся абстрактних визначень, якi визначають, що є лiтри, кольори та т. п. Встановити яке-небудь вiдношення мiж уявленнями вдається лише в тому випадку, якщо спiвставляються не властивостi речей, якi роблять один об'єкт вiдмiнним вiд iншого, а тi властивостi, котрi виражають не розрiзненiсть, а спiльнiсть.

Так, розглядаючи вiдстань мiж двома речами ми говоримо про вiдмiннiсть їх положення стосовно третьої. При цьому ми неначе об'єднуємо двi речi у вiдношеннi до третьої у даному випадку поняття простiр i тiльки пiсля того, як ми їх об'єднали, можемо розрiзнити як рiзнi точки простору. А якщо у двох рiзних речах немає нiчого спiльного стосовно третього, тодi самi вiдмiнностi мiж першими двома є безпідставними. Так, розглядаючи коефiцiєнт корисної дiї перший елемент думки автомобiля ми можемо спiвставити вiдстань другий елемент думки i кiлькiсть лiтраж третiй елемент думки споживаного двигуном бензину.

А усерединi чого ж спiввiдносяться мiж собою такi феномени, як уявлення та матерiальний предмет? Чи є щось третє, по вiдношенню до якого вони одне й те ж саме незважаючи на всi свої очевиднi вiдмiнностi? Невже саме це i називають практикою? Якщо такої загальної основи, що рiзними способами виражається i в думцi, i в речi, немає, то мiж ними неможливо встановити нiякого спiввiдношення.

Фактично, вперше дана проблема чiтко була сформульована головним об'єктом постмодернiстської критики Рене Декартом. Оскiльки з причини вiдсутностi просторової межi думка не може обмежити протяжну рiч, а рiч - iдею, уявлення не спроможне взаємодiяти з протяжною рiччю, а рiч - з думкою, кожна з них знаходиться у власнiй сферi буття. У Декарта це виражено наступним чином: Мислення i протяжнiсть суть двi рiзнi субстанцiї, а субстанцiя є те, що iснує i визначається тiльки через самого себе, а не через iнше[21. - с.36].

У свiй час I. Кант поставивши собi за мету виявити тi iстини, якi нi в кого не викликали б сумнiву, хоча б ними й нехтували з-за їх банальностi, переконався, що таких iстин не так вже й багато: ряд загальних положень логiки, сформульованих, по сутi, ще Аристотелем та його прямими послiдовниками. Тобто, всi теоретики мислили у вiдповiдностi до певних правил логiки. Однак, кожний раз маючи справу з приписуванням предмету окремої властивостi, доводиться постiйно виходити за межi суто логiчних правил, бо використання правил спирається на певне обґрунтування, яке не має чистого формально-логiчного характеру. Ще античнi скептики цю обставину вiдзначили положенням про вiдсутнiсть доведення: доведення завжди потребує критерiя, щоб бути твердим та непохитним, а критерiй доведення, щоб бути вiрним, бо не може бути вiрного доведення, якщо йому не передує вiрний критерiй, так само, як не буває правильного критерiю без доведення[22. - с.230]. Будь-яке засноване на емпiричних даних поняття завжди знаходиться пiд загрозою спростування з боку досвiду. Як слушно зазначив Гадамер Досвiд... є досвiд людської обмеженостi. Досвiдчений той, хто пам'ятає про свою обмеженiсть, той. хто знає, що час i майбутнє йому не пiдвладнi[23.-с.420].

Разом з тим, як вiдомо, люди використовують й iншi поняття, котрi носять всезагальний i необхiдний характер самi по собi, безвiдносно до мiнливої емпiрiї. Наприклад, розгляд трикутникiв та квадратiв у геометрiї не має нiякого вiдношення до нашого розумiння властивостей кола та елiпса, оскiльки у визначеннi поняття коло входять лише такi предикати, якi строго описують межi лише даного роду фiгур, межi, якi не можна переступити, не переходячи у iнший рiд об'єктiв нi емпiрично, нi логiчно. Такi поняття передбачають предикати, змiнити i усунути котрi неможливо без усунення суб'єкта судження нi в наявному, нi в майбутньому, анi в будь-якому усякому можливому досвiдi. Отже, використовуючи тезу всi тiла є протяжними, ми з необхiднiстю повиннi погодитись з тим, що у разi iснування iнших дивних тiл вони в поле нашого досвiду потрапити нiколи не зможуть, бо не вiдповiднi поняттю тiло.

Тому загальнi просторово-часовi визначення речей математичнi, для прикладу виводяться з-пiд емпiричної загрози з боку спростування усяким можливим досвiдом, адже вони самi є визначеннями можливого досвiду. Природа таких понять апрiорна, тобто аксiоматична.

Якщо по вiдношенню до процесу мислення загальнi схеми синтезу понять аподиктичнi, бо iнакше мислити неможливо, то по вiдношенню до змiсту мислимого, до тiла яке мислиться, вони випадковi. А вiдповiдно й уявлення, що ґрунтується на здiйсненнi синтезу, є випадковим. Таким чином, цей синтез здiйснюється у довiльнiй, i в цьому розумiннi - слiпа дiяльнiсть продуктивної сили уявлення. Отже, спосiб, яким можна побудувати трикутник трапецiю, коло та тощо, є мислимо-всезагальним i мiстить у собi принцип перевiрки уявлення на вiдповiднiсть встановленому мисленням правилу мислення.

Знання правилсхем мислення сповiщає про нашi теперiшнi розумовi можливостi, а не про об'єктивно iснуючий свiт. Правила, усвiдомленi як прийнятнi для керiвництва розуму реалiзуються в знаходженнi конкретного знання, яке вiдповiдає на поставленi питання заздалегiдь визначеним чином. Загальновiдомим прикладом може слугувати знання таблицi множення. У свою чергу, знання власних властивостей є знання неодмiнних умов самого знання. Суперечностi виявленi у наслiдок аналiзу свiдчать розуму, що мислення прийнялось за вирiшення таких завдань, для котрих ще немає схем синтезу визначень, тобто суб'єкт ще не має вiдповiдного ступеня розвитку розуму для вирiшення проблеми. Цi схеми належить ще тiльки сконструювати.

Саме при розглядi процесу мислення, що будує послiдовностi дiй самого ж мислення, мислення виявляє себе найяскравiше. Розглядаючи випадки, коли думка побудована на пiдставi деякої загальної схеми, ми не можемо визнати наявнiсть актуально здiйснюваного мислення. Так, зовнiшньо дана схема, для прикладу, у виглядi плану дiй визначеного керiвництвом для пiдлеглих, орiєнтована на виникнення у пiдлеглих досить чiтких уявлень про їх дiї. Тут дiяльнiсть уявлень пiдлеглих здебiльшого обмежується лише пам’яттю. Якщо мета i спосіб її досягнення є заздалегiдь вiдомi, то для буття мислення не може бути мiсця. Повторюються вже вiдомi образи у вiдомому зв'язку - пригадування.

Хоча, здебiльшого, люди користуються саме готовими штампами суджень, у процесi виникнення будь-якого елементарного судження було задiяно мислимий синтез визначень. Судження А є В, якщо воно здiйснюється вперше тобто актуально, а не повторюється при допомозi пам'ятi, передбачає вихiд за межi закону логiки, який забороняє протирiччя, тобто руйнує дедукцiю. Адже чим би не було приєднуване до А деяке В, воно, у всякому випадку, є не-А. Отже, наявний логiчний вираз тiєї обставини, що синтетичне отримання нового знання завжди руйнує границi старого знання та змiнює його. Синтез, що дає нове знання зовнiшньо є продуктом анти-логiчної дiї, де наповненi змiстом досвiду попереднi схеми мислення скорiше шкодять думцi. Але це тi перешкоди, якi зобов'язуючи рахуватися з ними не дозволяють повторювати вже зробленi помилки.

Використання готових схем синтезу дозволяє алгоритмiчно вирiшувати завдання, якi повсякденно виникають перед людиною. Для безпосереднього споживача продуктiв мислення, що використовує готовi конструкцiї суджень, байдуже, чи цi взаємозв'язанi уявлення є результат випадку, коли неодноразово виявлялася деяка послiдовнiсть чуттєвих образiв, чи цей зв'язок уявлень є продуктом спецiально органiзованого емпiричного дослiдження систематичних дослiдiв Фарадея, наприклад, чи це - результат складного науково-теоретичного, фiлософсько-рефлексивного дослiдження. Тому споживач продуктiв мислення непохитно стоїть на точцi зору необхiдностi точно слiдувати встановленому алгоритмовi. А будь-який вiдхiд вiд опрацьованих схем, тобто протирiччя, вiн намагається уникнути. В результатi виходить, що мислення починають ототожнювати лише з вiдомим, несуперечливим, покладеним у завершених формах алгоритмiв. Наведене вимагає погодитися з думкою Дональда Девiдсона, що доки ми не враховуємо, що вiдбувається у свiдомостi iнших людей, немає сенсу вважати, що ми маємо поняття об'єктивностi [24.-с.63].

Однак, хоча мислення не зводиться до оперування схемами синтезу уявлень в судження, а охоплює їх створення, необхiдно враховувати, що саме несуперечливо з'єднанi уявлення є його головний результат. Послiдовностi мислимих дiй - це всезагальний i необхiдний момент мислення. I якщо вважати, що в продуктi мислення можливi суперечливi судження, то цим заперечується позитивнiсть, потрiбнiсть мислення взагалi.

Концепцiя мислення прагматизму та марксизму визначаючи зв'язок думки i знання з практичнiстю та практикою, нажаль, стала причиною визнання тотожностi мiж когнітивними та матерiально-практичними подiями, що обґрунтовувало модель спiввiдношення знання, мова об'єктивна дiйснiсть. Наша концепцiя будується на моделi спiввiдношення людина - об'єктивна дiйснiсть, де мислення та знання можуть розглядатися лише у вiдношеннi до людини, а не дiйсностi.

Без здатностi створювати однозначний та визначений алгоритм розумової дiї, який завжди приводить людину до шуканого тут i тепер результату, мислення нiкому не потрiбне. Вiдповiдно, абсолютизацiя дiалектики, що доходить до дiалектичного образу буття природи, суспiльства та мислення, дозволяючи зламати закляклiсть метафiзики в гегелiвському розумiннi даного термiну, самообмежена неспроможнiстю створити позитивний, необхiдний, визначений та однозначний спосiб отримання потрiбних результатiв. Така абсолютизацiя суперечливостi часто породжує парадокс - теоретичної плiдностi та практичної безплiдностi фiлософського вчення.


Популярні записи

Схожі статті: